Теорія прив’язаності. Або, ще деякі пояснення виникнення психологічних проблем у людини?
Хочу познайомити вас із теорією прив’язаності, з тим чому це важливо, як прив’язаність впливає на життя і на хід терапії.
Теорія прив’язаності
Теорію прив’язаності започаткував Д. Боулбі.
Боулбі стверджував, що ми можемо зрозуміти поведінку людини, тільки розглянувши її середовище адаптації.
Бувши продуктом еволюції, дитина відчуває інстинктивну потребу залишатися поруч з мамою або батьком, на кого у неї виробляється відчуття приналежності, або інстинктивної прив’язаності. Ця потреба присутня в кожній частинці істоти дитини; без неї людство не змогло б вижити. На певному рівні дитина іноді сама може відчувати, що втрата контакту з батьками означає, що вона загине.
Прив’язаність дитини визначається не прагненням до задоволення (харчового або сексуального), а необхідністю в захисті та безпеці. Прихильність дитини, як і у тварин, обумовлене вродженими, генетичними механізмами й забезпечує виживання і добробут потомства.
Якість і тип прихильності залежить від умов виховання і, головними чином, від відносин з матір’ю, тобто визначається чутливістю матері до потреб дитини і її ніжністю і турботою.
Проглядається фактичний зв’язок між якістю прив’язаності в ранньому віці та подальшими успіхами людини в спілкуванні, сімейному житті, професійними досягненнями, кар’єрою.
Завдяки формуючійся прив’язаності дитина пристосовується до матері, до її реакцій, а у матері у відповідь на демонстрацію відносинної активності немовляти формується стійка прихильність до нього, з адекватним бажанням піклуватися про дитину.
Саме тому досвід адекватних батьківсько-дитячих відносин першого року життя є визначальним для психологічного, соціального та особистісного розвитку дитини протягом усього його подальшого життя.
Тип прив’язаності формується з народження до 5 років. Особливо уразливий в патернах до 3 років. Спосіб прив’язаності відображається і запам’ятовується в тілі, і далі досвід відтворюється на тілесному рівні та повторюється кожного разу в стосунках. І ми за цими патернами, знайомою схемою вибудовуємо відносини з важливими людьми.
Як прив’язаність впливає на життя? Які бувають типи прив’язаності.
Завдяки експерименту психолога Мері Ейнсворт (яка працювала з Д. Боулбі) – «Незнайома ситуація, їй вдалося виділити 4 основних способи прив’язаності.
1. Безпечна (надійна) прив’язаність – це діти, які можуть покластися на значущих дорослих з упевненістю, що їх потреби в близькості, емоційної підтримки та захисту будуть задоволені.
У дорослих з таким типом прихильності багато різних безпечних відносин. Це люди, які можуть будувати близькі стосунки. У них є страхи, побоювання, сором і почуття, але рівень довіри до світу досить високий, тому вони можуть з цим справлятися. Вони впевнені в собі, у своїх відносинах і партнерах. І здатні перевіряти страхи про світ і зберігають здатність до змін. Вони відчувають себе комфортно в близькості, але залишаються при цьому незалежними. І балансують між. Такі люди вирішують завдання вищого порядку, ніж рівні безпеки.
В експерименті — це діти, які помічають, коли мама йде, можуть плакати, але відпускають і здатні вступати в стосунки зі світом, грати з іншими дорослими. Коли мама повертається — раді бачити. Тобто дозволяють мамі йти, приймають, коли повертається, і повторно з нею зв’язуються. Це самий опорний і здоровий спосіб прихильності.
2. Уникаюча прив’язаність (тривожно уникає) – сформувалася у відповідь на дистантність, холодність або відкидання матері. Такі люди дуже недовірливі в стосунках. Можуть говорити відверто про себе і сприймаються як відкриті, контактні особи, але відчуття поруч з ними недозв’язку. Дотики до кінця неможливі. Якщо наближатися, вони будуть віддалятися. Не дуже зв’язуються з людьми. Це незалежні, самодостатні люди, які можуть самі з усім справлятися і не потребують близьких відносинах. Може бути порожнеча або сором в місці прихильності. У них бажання взагалі не відчувати почуття. Бояться уразливості і відкидання, тому завжди тримають дистанцію.
Досвід у відносинах – краще було б в них не перебувати. Це діти, які зрозуміли, що потреба в близькості призводить до розчарування, і намагаються уникати її. Діти формують такі рішення, коли батьки дуже хочуть поглинути, занадто опікали — хочеться втекти. Або, навпаки, коли зовсім не було відгуку або реакції на їхні потреби, де сформувалася апатія до відносин. Дитина щось просить у відносинах, а батьки зайняті іншим. Далі він не вступає в близькі стосунки, вважає за краще не зливатися. У таких людей немає безпечного відчуття в стосунках, є страх поглинання.
В експерименті у таких дітей немає впевненості, що людина, яка про них піклується, “включена” і доступна. Майже не плачуть, коли мама йде. Самі по собі грають. Коли мама приходить, вони помічають, але продовжують грати. У таких дітей немає руху до відносин.
3. Амбівалентний вид прив’язаності (тривожно-стійкий) – дуже потребують прихильності та пов’язаності з іншими. Формується, коли дитина не впевнена, що мати буде поруч, коли вона знадобитися. Чи не відчуває себе спокійно і в безпеці поряд з нею. Такі люди можуть дуже стрімко наближатися і так само стрімко віддалятися. Немає середини. Відчувають і перевіряють відносини на міцність. Якщо ви вгнетесь перед такою людиною, вони будуть бити туди і перевіряти вас. Підтверджувати свою теорію, що ніхто їх не витримує. Це люди з пограничним розладом – дуже потребують близькості, але так само сильно відштовхують, щоб ти повертався. Вони провокують на припинення відносин. Такі люди виростають дуже невпевненими в собі й у своїх відносинах з іншими людьми. Завжди шукають підтвердження взаємності, стаючи надмірно залежними. Мають значний рівень невдоволення собою і партнером. Можуть бути емоційно експресивні, неспокійні й імпульсивні в стосунках.
В експерименті: коли мама йде, такі діти плачуть і дуже важко переносять розлуку. У них слабкий або відсутній інтерес до гри, не прагнуть нікуди, тому що не відчувають себе в безпеці. Якщо їх хтось бере на ручки, починають бити того, хто взяв. Коли мама повертається – вони раді, що повернулася, але не приймають її та не прощають, зляться. До гри не можуть повернутися. Шукають всюди близькість і прихильність, у всьому світі, але роблять так, що не можуть побудувати відносини. Або так, що це неможливо. Страх бути поглинутим і знедоленим одночасно.
4. Дезорганізуюча прив’язаність – найскладніший тип прив’язаності, який пов’язаний з серйозними психологічними травмами. Такі люди на психотичному рівні організації будують відносини. Вони роблять щось, що не буде вами усвідомлено і що не матиме вербального сенсу, але буде міняти вас. Це люди, які в дитинстві зазнали багато насильства. Які наперед знали, як їм підлаштуватися під дорослого. Якщо тато прийде п’яний, вони вже знають, що буде далі, і заздалегідь роблять якісь дії. Це діти, які навчаються виживати і живуть інстинктами. Дуже чутливі. Вони знають будь-яку вашу реакцію, про що промовчали та що мали на увазі. Люди, які можуть мене зустріти з моєю тваринною частиною або піднімають її в мені. Викривають, роздягають, і поруч з ними можна переживати жах.
Вони не можуть витримати контакту, тому що дуже його відчувають. Будь-яке наближення переживають як дотик до кровоточивої рани.
В експерименті, коли мама залишає, вони завжди непередбачувано відгукуються на зникнення. Можуть вигинатися, битися об підлогу, завмирати. Одна і та ж дитина, яка поводитися кожен раз непередбачувано. Рептильний мозок говорить – біжи ВІД. Лімбічний – біжи до мами, і ці два бажання завжди розривні.
Способи прив’язаності можуть бути змішаними.
Як теорія прив’язаності може допомогти?
Попри стійкі, сформовані моделі взаємин, трансформувати прив’язаність можна, якщо змінюються умови, середовище, досвід навколо і всередині. Це можна робити також за допомогою довгострокової терапії. Де є можливість навчитися вибудовувати тривалі відносини і здорову прихильність. Дитина відрізняється від дорослого тим, що вона не може вибирати і їй необхідно вижити. А дорослий може вибирати, змінювати своє середовище існування, людей навколо, трансформуватися всередині.
Але для цього необхідний ресурс і опора.
Важливо розвивати базову стійку прив’язаність, яка буде безпечною – це дуже опорно. Наприклад, в клієнт-терапевтичних відносинах. Де терапевт стабільний, безпечний, якому можна довіряти. Або ж згадати відносини або людину, яка любила і підтримувала. Була поруч. Згадати її люблячі очі. Це могла бути бабуся / дідусь чи тітка / дядько. Спираючись на ці відносини, підтримку, рухатися далі і досліджувати світ.
Далі шукаємо ресурси, згадуємо всі свої навички, вміння, сильні сторони, щоб навчитися довіряти собі. Це дає здатність взяти на себе відповідальність і рухатися далі до світу, нарощуючи довіру до нього. Що призводить до можливості побудувати безпечні, стабільні відносини з іншими людьми.
Як прив’язаність впливає на психотерапію?
Масштабні дослідження, присвячені вивченню процесу психотерапії (Orlinsky et al., 1994), показали, що відносини прив’язаності між пацієнтом і терапевтом (therapeuticbond) з урахуванням всіх інших змінних, які можуть впливати на результат терапії, мають вирішальне значення для складання прогнозу лікування. Наукові дослідження психотерапії показують пластичні взаємозв’язки між якістю терапевтичної прив’язаності і успіхом терапії. Факторами, що запускають встановлення і збереження терапевтичної прив’язаності між пацієнтом і терапевтом, вважаються невисловлена афективна узгодженість між ними, а також емоційний клімат. Хороша терапевтична прив’язаність впливає на готовність пацієнта відкритися і послабити захисні процеси й опір. При цьому за прив’язаністю цілком визнається якість підтримки.
Формування прив’язаності розглядається як важлива умова для ефективного використання терапевтичних технік та аналізу переживань, що виникли в рамках терапії. Встановлення і підтримка хороших терапевтичних відносин прив’язаності між пацієнтом і терапевтом протягом тривалого періоду терапії, особливо при лікуванні пацієнтів, які приходять на це лікування з особистісними розладами та відповідною важкою психопатологією, вважається основною умовою для того, щоб взагалі розпочати з ними тривалий процес терапії.
Так, добре узгоджуються між собою результати психотерапевтичних наукових досліджень (Rudolf et al., 1988), де простежується аналогія з теорією прив’язаності, для якої формування прив’язаності між пацієнтом і терапевтом грає основну роль (Bowlby, 1995b). Прив’язаність, що встановилася в ході раннього розвитку між матір’ю і дитиною, і пов’язані з нею дослідні потреби й форми поведінки можуть бути перенесені на терапевтичну ситуацію. Правда, при цьому потрібно усвідомлювати, що в терапевтичній ситуації ніколи не буває точного повторення того, що було пережито в вихідній ситуації, а відіграються переживання, вже змінені наступним досвідом.
Джерела:
