Я працювала психологом після університету, але не дуже тривалий час. Була волонтером у військовому госпіталі в Дніпрі відразу після початку війни.

Зрозуміла, що є бажання спробувати себе в іншому, поки я молода і в мене немає ще відповідальності за когось, крім себе.Психологія — це той напрямок, до якого я можу повернутися в будь-якому віці, якщо захочу.

Після цього почала модельну кар’єру. Я вперше потрапила на український тиждень моди і познайомилася там з Андрієм Саримсаковим. Він запропонував мені спільну зйомку, яка виросла в виставку. Це була перша подібна виставка в Україні, і з цього моменту все і почалося.

Я опублікувала фотографії з виставки в своєму Instagram і мене помітила журналістка з Нью-Йорка. Запросила на інтерв’ю і воно вийшло на Daily Mail в 2015 році. Стаття стала вірусної і з того часу мене почали запрошувати на інтерв’ю журналісти з дуже різних країн.

Я вирішила познайомитися з дизайнерами і зробити показ. На це пішло близько двох років роботи, зйомок, знайомств, розширення власних знань, контактів, розуміння індустрії. У 2017 я взяла участь в показі «VIY» Федора Возіанова, який став найуспішнішим в моїй кар’єрі. Він проходив в Києві, в рамках тижня моди. Про нього написали понад 60 світових видань, в тому числі американський Vogue. Після цього я брала участь в показі адаптивного одягу від Tommy Hilfiger в Нью-Йорку, знімалася для українського Vogue.

І стартапи, і мода — це дуже складні сфери, багато конкуренції за увагу, за ідеї, коли ти приносиш щось нове, то триває довгий період адаптації. Чуєш постійні відмови, тому що ти робиш щось, що більшість людей не сприймає як нормальне, звичайне. Ти робиш щось революційне і це не просто.

До цього дня є люди, які вважають, що інвалідності не місце в світі моди. І єдине, що ти можеш зробити — це продовжувати працювати, продовжувати бути професіоналом. Знаходити тих людей, які не вішають ярлики, які розуміють, що світ моди — це свого роду платформа, за допомогою якої ти можеш робити великі зміни в соціумі. І сьогодні, запрошуючи певну дівчину або хлопця на подіум, або в журнал, або в рекламу, завтра схожого хлопчика або дівчинку перестануть ображати в школі. Вони перестануть страждати від булінгу. Тому що те, якими вони є і як вони виглядають, стане більш прийнятим в суспільстві.

Бізнес — це досить жорстокий світ. Особливо коли ти починаєш без якогось капіталу. Тобі потрібні твої люди, твоя команда, ідея, якою ви будете горіти. Це важкий шлях, але я ніколи не шукала легких.

Джерело

Антон – гончар у першому поколінні, – розповідає старший брат Богдан. – Після школи вони з батьком поїхали обирати вуз для навчання. Приїхали до Косова, зайшли на кафедру гончарства, Антон вирішив, що там і навчатиметься. На потоці він був 33-м студентом, по завершенню навчання не вмів толком гончарити.

Завдяки сайту Etsi знаходимо клієнтів по всьому світу. Але це роздрібні продажі. Найбільше замовлень відправляли у Сполучені Штати Америки та по Європі. В Італії живе наша сестра, яка продає кераміку у крамничці.

В Україні, окрім продажів на ярмарках та через сайт, співпрацюємо з кафе та ресторанами. Вони часто замовляють посуд зі своїми логотипами.

Нещодавно з іспанською зоофірмою “Meow Store” підписали договір. Під їхнім брендом на їх замовлення виготовляємо фонтанчики і поїлки для котів. 75% товарів із цього напряму виробництва продаємо за цим договором. Іспанія торгує цим товаром по всій Європі.

Із тисячею доларів складно почати гончарне виробництво. Звісно, усе залежить від того, на які об’єми розраховувати. Більш-менш професійний круг коштує $800. Можна зробити і самому за $100-200. А ще дуже дорогими виходять пічки, які за тисячу доларів не збудуєш. Щоб почати бізнес із нормально обладнаною майстернею треба $8-10 тисяч.

Ми ж починали з того, що мали один круг. І побудували піч на 15 літрів. Тоді нам здавалося, що це вже великий об’єм. Першу майстерню обладнали біля батьківської хати.

У 2010 році ми всі вірили у спільну справу. Я тоді був на заробітках в Англії, передавав звідти гроші. Так потроху розвивалися.

Зараз майстерня обладнана пічками на 10 кубів. І їх стає замало.

Джерело

От не люблю листопад. Жахливий місяць, коли все навколо сіре і безрадісне. А в 2014 році в цей час у моєї родини якраз фінансові запаси почали закінчуватись. Тоді вирішила згадати про старе хобі – і порадувати близьких імбирними пряниками на меду.

Перше печиво оздобила біло-блакитною глазур’ю, бо інших барвників на ринку не знайшла. За тим сфотографувала, виклала свою роботу на фейсбук – захотілося похвалитися. І тут же посипалися схвальні коментарі від друзів.

І ось першим поштовхом замислитись про бізнес став коментар колишньої колеги: “Пора продавати, печи на замовлення”.

Але я подумала: “Куди там мені! Стільки майстрів навколо, які займаються цією справою вже кілька років. Та і як продавати?”. Ну, які витрати, коли випікаєш собі вдома? У батьків на кухні знайшлися борошно, масло, яйця. Все, що потрібно було для старту – просто озирнутися і докупити, чого не вистачало. Мама допомагала випікати, а чоловік взявся за обчислення собівартості.

Після того, як я стала викладати в Інтернеті більше фотографій з продукцією, попит на мою випічку почав підвищуватись. Перший серйозний заробіток трапився уже в грудні 2014 року. Ми тоді заробили 4000 гривень.

Звісно, ця сума здавалася вау-заробітком, але зрозуміло, що таке чотири тисячі гривень для сім’ї з шістьох осіб у трикімнатній квартирі.

Коли свята пройшли, ми побачили, що в нас закінчилися і продажі пряників. Адже у людей наше печиво лише зі святами і асоціювалось.

Перед нами з чоловіком постало питання: як довести людям, що пряники – це не тільки Різдво і День святого Валентина, а цілий рік?

Ми почали розповідати в соцмережах, що приводів подарувати пряник дуже багато. Та й сам пряник може стати приводом – піти в гості, зробити приємне людині, висловити подяку, підтримати. Таке позиціювання дуже нам допомогло із продажами.

Ще одна перешкода: із самого початку був у мені невеликий конфлікт як пекаря і менеджером. Плюс, як мені сказала одна знайома: “Куди ти сунеш, зараз пряники не пече тільки ледачий”. Ну я-то їх вміла робити – а тому і сунула.

Згодом із практикою продажів потихеньку з’явилася і впевненість у собі. Із сезонністю бізнесу ми теж ретельно боремося: проводимо майстер-класи для дітей в літніх таборах, школах. І корпоративних замовлень багато.

Проте, загалом, ще й досі вчимося лавіювати, щоб не було дірок в бюджеті.

Обладнати пекарню допоміг грант Ми почали подаватись на гранти для бізнесу ще у 2015 році, тоді в область якраз заходили міжнародні грантодавці.

Бізнес-план для гранту від Данської ради у справах біженців та чеської гуманітарної організації “Людина в біді” ми захистили у 2016 році. Тоді ж оформили бізнес офіційно.

Умовою гранту на 100 тисяч гривень було працевлаштувати двох людей. Я взяла двох дівчаток-переселенців, і ми досі працюємо втрьох.

Сьогодні із допомогою харчового принтеру ми можемо наносити на пряники будь-які зображення: від фотографій до логотипів організацій.

Джерело

подобалося готувати, особливо випікати. Коли її діти виросли і з’явилося більше вільного часу, Уейнсток почала виготовляти торти на продаж. І через якийсь час помітила, що торгівля кондитерськими виробами приносить більше грошей, ніж робота виховательки. Тоді Уейнсток звільнилася з роботи і повністю присвятила себе кондитерській справи. Їй було 50 років. Вона взяла кілька уроків у місцевих кондитерів, але здебільшого експериментувала сама. «Вчитися чомусь новому можна в будь-якому віці, – каже вона. – Якщо ви серйозно налаштовані, все вийде ». Спочатку торти замовляли тільки знайомі Сільвії Уейнсток. Потім на її продукцію звернули увагу місцеві кондитерські та ресторани. Потім – магазини по всій країні. У якийсь момент у Уейнсток з’явилося стільки замовлень, що її чоловік Бенжамін був змушений залишити роботу юриста і почав допомагати їй з упаковкою тортів. «У добі 24 години. Ми працювали 26 », – згадує Сільвія Уейнсток. Робота виручила, коли в 52 роки у неї виявили рак грудей. «У мене просто не було часу хворіти або втомлюватися», – каже Уейнсток. Рак був переможений. Кондитерський бізнес розвивається вже 30 років. Зараз абсолютно здорова 82-річна Сільвія Уейнсток – головний постачальник тортів для світових знаменитостей. Її весільні торти замовляли Мерайя Кері, Майкл Дуглас і Дональд Трамп. А королівська сім’я Саудівської Аравії, сім’ї Клінтон і Кеннеді дозволяють собі замовляти її солодощі навіть без приводу, хоча ціна торта може становити десятки тисяч доларів. «У мене в штаті 17 осіб, але я все одно працюю цілодобово і без вихідних, – каже Уейнсток. – Проблеми виникають на кожному кроці: поставки, замовлення, логістика … уявляєте собі, як це – доставити торт з Нью-Йорка в Абу-Дабі або Мумбаї? Я відчуваю свою відповідальність і не готова знижувати якість. Це допомагає мені справлятися ».

на стрижку і полив газонів, але так як самостійно не міг втримати ні шланг, ні газонокосарку, то платив за роботу старшим хлопцям, віддаючи їм половину своєї виручки. Так він почав заробляти від 5 до 100 доларів на годину, не роблячи абсолютно нічого. Накопичені гроші Райан Росс вирішив – природно, не без участі батьків – вкладати в нерухомість, придбавши кілька будівель в Канаді і Колумбії. Пізніше в списку його придбань виявилися майданчики для баскетболу і хокею. Сьогодні стан хлопчика оцінюють в $ 9 000 000, при цьому у 8-річного Райана до сих пір немає мобільника – мама з татом не дозволяють.

«Я не такий вже і чудовий спортсмен. Просто у мене багато енергії, зосередженості і друзів. В моїй особистості немає нічого видатного. Насправді, бути сліпим скелелазом – це як бути бобслейщиком з Ямайки: це просто нетипово, ось і все.

Я не ходжу в гори заради того, щоб довести комусь що сліпа людина може зробити це. Я роблю сходження і захоплююся альпінізмом по тій же простій причині, що художник малює картини: це приносить мені величезне задоволення.

Я був би нещирим, якби не сказав про своє глибоке почуття задоволення перемоги над тими людьми-циніками, які мислять стереотипами і вузькими категоріями.

Я розвіяв всі їхні сумніви щодо того, що можна, а що не можна, розбивши при цьому їх дурні доводи вщент, на мільйон шматочків.

Якщо всі ці стереотипи будуть знову відновлені, то тисячі і тисячі людей будуть жити з перешкодами, які регулярно вибудовують перед ними. Якщо мої сходження зможуть зіграти хоч малу роль в частковому відкритті таких можливостей і дати надію людям, які прийдуть після нас, то Я буду дуже пишатися, що МИ разом змогли чогось досягти »

© Ерік Вейенмайер